Цікаве про письменництво


Відоме та невідоме про письменників

                                    Ліна Костенко - залізна жінка

  👉У дитинстві Ліна мріяла стати льотчицею. Бажання було настільки сильним, що вона змайструвала собі саморобний парашут із старої маминої парасолі та простирадла, піднялася з ним на горище і стрибнула. Тоді маленька Ліна ледве не загинула, тому з мрією дитинства було покінчено. Вже дорослою Костенко стала педагогом і лише згодом відкрила талант до поезії.

  •  👉Ліна Костенко завжди писала, що хотіла, і говорила, що думала, ніколи не підлаштовуючись під обставини. Свою безкомпромісніть поетеса успадкувала від бабусі – саме вона вчила онуку любити свободу і бути чесною. Тому у той час, коли колеги-письменники боялися репресій і мовчали, Костенко відкрито критикувала владу. У радянські часи поетеса була активною учасницею дисидентського руху, за що її твори були забороненими для друку впродовж14 років. Це був важкий удар для письменниці, і вона навіть оголосила голодування. Однак акція протесту не дала жодного результату, і Ліні довелося навчитися жити у творчій ізоляції. Саме в цей час вона написала свої найвідоміші твори "Берестечко" і "Маруся Чурай".   
  •    👉У Ліни Костенко було тавро дочки «ворога народу» (батька поетеси, Василя Костенка, блискучого педагога і поліглота, який знав 12 мов, у 1936-му засудили на 10 років концтаборів).
  •  👉Близькі Ліни Костенко називають її залізною жінкою. Поетесу нагороджували багатьма почесними відзнаками, про які її колеги тільки мріють. Але сама письменниця відкрито заявляє, що цих нагород не потребує. Без жодних пояснень Ліна відмовилася від премії Золотий письменник України та звання Герой України. 
  •  👉Письменниця була двічі заміжня. Вперше вона вийшла заміж за поляка Єжи-Яна Пахльовського, який носив їй оберемки бузку. У шлюбі народилася донька Оксана. Кохання було яскравим, але недовгим. Він не захотів їхати до Києва, а вона — до Варшави. Розійшлися тихо. Та в Україні Ліна зустріла свого другого чоловіка — Василя Цвіркунова, директора Кіностудії імені О. Довженка. Він став для письменниці опорою на цілих 20 років і полюбив доньку Ліни Оксану як рідну. Згодом у них народилася спільна дитина — син Василь.
  • 👉У 2005 році Ліна Костенко разом з командою вчених вирушила в експедицію в Чорнобиль. Там вона разом з іншими рятувала від знищення предмети побуту, а також артефакти культури.
  • 👉Дочка Ліни Костенко вирішила  теж стати письменницею. Син обрав іншу стезю – він став програмістом в США. Внучка поетеси зараз займається вивченням філософії в університеті Італії.
  • 👉Письменниця є почесним доктором Чернівецького та Львівського університетів і за сумісництвом професором Києво-Могилянської академії.

  • 👉 За все життя Костенко написала лише один прозаїчний твір – роман "Записки українського самашедшого", який вийшов у грудні 2010 року. Роман отримав неоднозначні відгуки аудиторії.

    👉Один твір письменниці екранізували. Це – кіносценарій "Перевірте свої годинники" 1963 року. У ньому розповідається про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли у 1964 році, але його так і не побачили глядачі. Його так переробили, що Костенко відмовилася від авторства.

  • 👉Улюблений музичний твір Ліни Костенко – «Реквієм» Верді.

  • 👉У 2015 році мала планета Сонячної системи № 290127 отримала назву Ліна   Костенко.

  •                                            Василь Симоненко


  • Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

    Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. До школи малому приходилося ходити пішки більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю. Він дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум.
     Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістедесятниками він займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.
    Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1952 році його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.
     За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.
   Він був дуже скромний, і свої виступи й подорожі не обставляв тріскучими мітингами чи прощальними промовами, і тому його перші літературні кроки проходили непомітно. А його поезії дмухнули чимсь свіжим, сказали нове слово, принесли нові теми й ідейне спрямування, де було багато чистої правди, якої боялися сказати інші.

Іван Нечуй-Левицький

   Автор "Кайдашевої сім’ї" покинув роботу вчителя російської словесності, щоб стати першим українським професійним письменником.

У статті "Сьогочасне літературне прямування" він закликав писати мовою "старої баби", доводячи читачеві непотрібність для нього тогочасної російської літератури.

 Іван Нечуй-Левицький

Але так само він не сприймав тогочасну нову українську літературу, нещадно критикуючи її в статті "Українська декадентщина", чи будь-які вкраплення галицьких діалектів, непорушно зафіксувавши в мозку різновид центральноукраїнського діалекту своєї матері, що мав стати, на думку Нечуя-Левицького, еталоном української літературної мови.

Панас Мирний 

Класик української літератури писав під псевдонімом і все життя пропрацював на різних чиновницьких посадах.

Спершу у Гадячі, Миргороді, відтак у Полтаві, де нарешті дослужився до чину дійсного статського радника. Працював ретельно й самовіддано, ненавидячи не лише мертвотний уклад життя провінційних містечок, але й свою роботу.

Панас Мирний 

Про те, що Панас Мирний і чиновник доволі високого рангу Панас Якович Рудченко – та сама особа, знало не так і багато людей. Панас Мирний – цілком щиро, без жодних домішок кокетства! – вважав, що літературна слава непотрібна письменнику, а його твори мають прокладати шлях до людських сердець набагато швидше від письменницького імені…

Борис Грінченко

Мовою дитинства цього видатного україніста була російська.

В одинадцять років він прочитав "Кобзар" Шевченка. Пізніше писав: "Кобзар" зробився моєю Євангелією".

Борис Грінченко вибрав українство, протиставивши його своєму зрусифікованому роду. Виняток робив лише для матері, спілкуючись у листах із нею російською.

Борис Грінченко

Із листа до Володимира Гнатюка: "Із словарем мушу бути готовим на лютий 1904-ого року, і як не вдурію до того часу, то буду готовий".

Він, укладаючи славнозвісний чотиритомний "Словарь української мови", сам зробив таку ж роботу, як, до прикладу, академічний колектив Інституту мовознавства.

Василь Стефаник

У своїх творах перебільшував поганий стан села.  Покутські селяни не жили так злиденно й так трагічно, як пише про них Стефаник, хіба що останні лінюхи або алкоголіки.

Марко Черемшина, адвокат, письменник і його товариш із "Покутської трійці" зазначав: "Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі".

Василь Стефаник

Для Стефаника акт писання був важким священнодійством, яке вже неможливо відвернути. Як шамани чи чародії, мимовільно входив у екстатичний стан.

Його тесть Кирило Гаморак, казав йому: "Не пиши так, бо вмреш!".

Василь Симоненко

Називав свою журналістську роботу "проклята газетярська поденщина", бо там не було місця для творчості.

У 1962 році після дрібного побутового інциденту на черкаському автовокзалі його забрала міліція, мовби тільки й очікувала цього. У відділку Василя побили. Після цього випадку його здоров’я неухильно йшло на спад.

Василь Симоненко

На смертному одрі в черкаській лікарні 28-річний поет напише:

"Шановні товариші і старі друзі! Звертаюся до вас у трагічну хвилину свого життя – можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату.

Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері… Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті... 12.ХІІ.1963".

Павло Тичина

Засинав на засіданнях найрізноманітніших президій, мовби його підсвідоме справжнє єство відгороджувало від постійного споглядання безглуздя радянської дійсності.

"Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась", – сказав про Тичину Євген Маланюк. Він спершу співав осанни молодому сонячному генію, але потім одним із перших побачив його незворотне переродження…

Коли Тичина почув слова Маланюка, на диво, не образився, а промовив: "Він єдиний сказав про мене правду".


Григір Тютюнник

Розповідав, що "прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах".

Казали, що в київській мистецькій кнайпі "Еней" незадовго перед самогубством Григорові підкинули в кишеню ложку, мовляв, він хотів її украсти… Для такої людини, як він, глум і безчестя є нестерпними.

Григір Тютюнник

Повернулися з ресторану. Він був напідпитку. Зачинився у ванній. Не озивався звідти. Коли дружина розбудила старшого сина, сімнадцятирічного Михайла, той ванну відкрив, але вже було пізно…

Григір Тютюнник повісився. Передсмертну записку забрали кагебісти. Дружина Людмила запам’ятала лише приблизне: "Мучте вже когось іншого, все, що я написав, спаліть".

Дивацтва І.Нечуя-Левицького

Вставав та лягав у визначену годину. Їв тільки вдома у призначену годину і ніколи ніде не хотів випити ні чаю, ні кави, бо то було не в призначену годину і не таке, як він звик, а значить, могло йому нашкодити.

Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Дуже боявся застудитися і, навіть їдучи влітку на два тижні кудись, брав з собою пальто осіннє, кожуха і шапку.

Дуже категоричним був щодо правопису: "Писати треба так, як люди говорять!". Велику зненависть мав до "і" та до апострофа (писав сімя, а не - сім'я). Так само люто ненавидів "й" на кінці прикметників у місцевому відмінку і страшно обстоював за те, щоб писати - "на зелені траві", "у сиві шапці" і запевняв, що так говорить величезна частина України, бо він же багато років ходить до Михайлівського монастиря і там розмовляє з прочанками, опріче того, розмовляє з двірниками і з бабами, що носять молоко.

1904-го року на ювілеї Нечуя-Левицького у "Континенталі", коли всі його вітали і виголошували промови, він о 10-ій вечора почав з усіма прощатися і пішов: "Уже десята година. Мені час спати, бо заслабну".

Іван Семенович нікого собі не вподобав. "Не знайшов собі до смаку, - казав він. - Я, бачте, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя".


Цікаві факти про І.Франка

  •  У І.Франка було багато псевдонімів — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, (близько 100 псевдонімів).
  •  Львів – місто Франка, де він прожив сорок років з відпущених йому Богом шістдесяти.
  •   У цьому місті він жив дуже багато років, творив, навіть був ув'язнений у Львівську темницю. Кожна вулиця пам'ятає його, кожна хата, кожен парк. Він присвячував Львову вірші, був щиро захоплений ним. Можна сміливо казати, що місто Львів - місто Івана Франка. 
  •  "...ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів." (Іван Франко) 
  •    Він був першим професійним українським письменником, який відважився жити з праці пера. Не мав державної роботи, не мав жодних нагород, не мав кафедри в університеті. Мав замість того Львів і слова для нього: "І підеш ти в мандрівку століть з мого духа печаттю".  
  •   Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз він провів у камері з кримінальними злочинцями 11 місяців. А після другого арешту, в 1880 році, ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень в готелі він - без єдиного виправлення! - написав повість «На дні» і на останні гроші відіслав її до Львова, після чого три дні жив на три центи, знайдені на березі річки Прут. А коли їх не стало, лежав без пам'яті, без сил. Врятував  Франка старий служитель готелю.
  •   В їжі Франко був невибагливий: на сніданок - кава з булкою, на обід - квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу, кропиви, грибів.
  •   У 1900 році Іван Франко викупив на околиці Львова, яку називали Софіївкою, на вулиці Вінцента Понінського, 4,9 сотих землі і розпочав будівництво своєї вілли. Був укладений контракт між купцем Й. Рогсеком, М. Грушевським та І. Франком.
  • На вул. Баторія (тепер Князя Романа) був ряд антикварних магазинів, які відвідував І. Франко у супроводі Василя Стефаника та Леся Мартовича. У пошуках своїх персонажів, вивчаючи обличчя людей, Франко не раз навідувався у їхньому супроводі на львівські базари.
  •  І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди носив він вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорний фрак. У їжі Франко був невибагливий, не курив, зрідка випивав чарку далматинського вина «Злата Ріца». Був письменник завзятим рибалкою. Вудкою не любив ловити, зате кохавсь у сітках, які сам плів. Друга пристрасть І. Франка — збирання грибів, яке часто співпадало з його пішими прогулянками. Довгий час мріяв Франко купити велосипеда, але так і не купив. Зовсім не любив письменник полювання.

Цікаві факти про Марко Вовчок

 

1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.

2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.

3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».

4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім'ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.

5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.

6. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.

7. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.

8. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте врешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.

9. Марко Вовчок випускала журнал, що повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.

10. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».

11. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.

12. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися з редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром П. Кулішем!

13. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською і, звичайно ж, українською та російською мовами.

14. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.

 

Ексклюзивні факти про Ольгу Кобилянську

 

Нові цікаві факти із життя відомої письменниці Ольги Кобилянської повідомила старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик: про книгозбірню, про таку жагу до читання, що хотіла вийти заміж за бібліотеку. Навіть листа її власникові написала… 

– Бібліотека Ольги Кобилянської складалася з 350 книг. Як чемна читачка, вона склала список книг у 1909 році, – розповіла старший науковий співробітник Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Юлія Микосянчик під час презентації проекту про приватні книгарні Чернівців "Книжкові скарби міста". – Звичайно, цифра змінювалася: якісь книги додавалися, якісь вона давала читати і дуже шкодувала потім, що їх не повертали – і таке траплялося. Очевидно, тут не стільки йшлося, мабуть, про книги, які брали читати, а про те, у кого їх брали читати. Ольга Кобилянська як людина, яка про своє майно дбала і не дуже любила ним розкидатися, майже на кожній книзі писала: "Ольга Кобилянська". І, пофантазуємо, таким чином хтось із чернівчан собі надбав автограф Кобилянської. 

Не всі книги з бібліотеки Ольги Кобилянської зараз зберігаються у фондах нашого музею: щось розгубилося, щось залишилося у рідних письменниці. 

Які книги були? Звісно українська, російська, німецька література, німецькомовна література, тобто книги данських, швецьких, норвезьких авторів у перекладі німецькою. У нас є унікальне видання: твори Чехова у перекладі німецькою мовою. Так із ним знайомиться Кобилянська. 
Можна пригадати промовисту цитату з "Природи", що Толстой був її Богом, а Шевченка знала майже напам’ять. Письменники, як правило, пишуть десь про себе, і я не згрішу проти істини, коли скажу, що це вона пише також про себе. Толстой, Шевченко... А ще сюди додати Шекспіра, бо хто ж так знає психологію, як він? У нього вона вчиться. Вчиться у Достоєвського, Тургенєва, Ґете, Гейне, Шиллера, Байрона...
Не можна сказати, що це була розкішна бібліотека: не були Кобилянські настільки заможними і маєтними, аби збирати ті книги. Але книги були. Були книги з бібліотеки друзів: сім'ї Кохановських, Окуневських, Устияновичів. 
Це все ті джерела, з яких вона черпає книги. А ще Євген Озаркевич, який надсилає Кобилянській книги. Якщо уважно перечитати її щоденник, то за що вона гнівається на того Ґеня? Він їй подобається, дуже подобається, але поганий той Ґеньо – не надіслав книги, які обіцяв! Не дотримав слова – ну як з ним можна мати справу. Ось вам ставлення ще Кобилянської до людей – через книгу. 

Заміж – за бібліотеку

Книга супроводжує Ольгу Кобилянську з того моменту, як вона навчилася читати. Навчилася читати вона навіть не українською мовою , не німецькою, а польською. А перша прочитана книга була чеською мовою. Вона входить у світ книги, у світ читання. І далі вже пішло: шукає, хапає, ловить ті книги. 

Чому 18-річна Кобилянська захотіла вийти заміж? А вийти заміж вона хотіла навіть не за конкретного чоловіка (вона знала його за розповідями свого брата), а за його бібліотеку. Віддатись за бібліотеку. А він був людиною відомою і цікавою, як вже потім ми почали з’ясовувати. Пан Вробль, який був деканом філософського факультету, який підписував всі табелі Іванові Франку – то не "остатна" людина була в нашому університеті. Для Кобилянської то була "стара мумія" – так вона його йменувала, не зовсім коректно, але її не цікавила його постать, її цікавило те, що вона одержить змогу читати, виобразовуватися, як вона казала. Бо ж єдиний шлях для того, щоби щось дізнатися – книга. І, живучи в абсолютно провінційному Кимполунзі, вона шукала книгу. А тут така можливість: потрапити до Чернівців у широкий культурний світ, вийти заміж.. Як вона себе рекламує в листі до пана Вробля (якого так і не надіслала), який потім використала в повісті "Через кладку", де пише, що їй 18 років, що донька чесних батьків, не зовсім гарна , але буде вірною дружиною, відданою, лише щоби дали їй можливість користуватися бібліотекою...

Прийомна донька читала їй "Анну Кареніну" вголос

Ольга Кобилянська була уважною читачкою. На полях книг знаходимо її зауваження. Уважно читала і власні твори. Потрапляє до неї видання її творів – читає його з олівцем. Підкреслює технічні помилки, редакторські правки. 

Якось письменницю запитали: "Які би три книги, пані Кобилянська, ви би взяли з собою в тривале ув’язнення?" (не пропонують якийсь курорт). Вона склала список. На першому місці – Євангеліє, оскільки воно живить людський дух, в ньому вона знаходить розраду і рівновагу душевну. Далі – "Фауст" Ґете, бо в ній – історія людства, наше життя. І на третьому місці – Тарас Шевченко, бо не дає забути про свою народність. 
Ольга Кобилянська висловилася, що книга будь-якого народу – це найбільше його надбання. Фраза хрестоматійна, але справді для неї це був найбільший скарб. Коли вона вже не могла читати самостійно, в останні роки життя, все одно просила, аби хтось їй почитав улюблених авторів. Її прийомна донька Олена Кобилянська-Панчук згадує, що перечитувала їй "Анну Кареніну" Льва Толстого. 
Книга завжди супроводжувала Ольгу Кобилянську. 

Завершувати кожен день день книгою – такою була її порада. Перед сном радила буквально півгодинки-годинку почитати... Не треба себе загромаджувати чимось важким, можна щось легеньке. Її улюблена Марліт, наприклад. Прочитати кілька сторінок перед сном..

Цікаві факти про Лесю Українку

1. Під час Другої світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували. «Білий» і «сірий» будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові Бориса Клімчука, теперішнього губернатора Волині. 

2. Як свідчить професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Наталія Свириденко, на території України є три найбільші раритетні роялі: рояль Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському будинку вчених та рояль Лесі Українки у Колодяжному. 

3. Першою меморіальною річчю, що потрапила до музею у Колодяжному, стала жіноча сорочка з домотканого полотна, передана 1949 року Варварою Дмитрук, подругою Лесі Українки. Востаннє меморіальний фонд музею поповнився 2007 року, коли на території садиби Косачів знайшли посуд, яким могла користуватись родина. 

4. На сьогодні усі живі нащадки Лесі Українки живуть за межами України. Це Роберто Гааб (внучатий племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської), що живе у Швейцарії, та Ольга Лютон-Петрова зі США (внучата племінниця, онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової). 

5. Єдиний родич Лесі Українки, що похований на рідній волинський землі Косачів – молодший брат Лесі Українки Микола. Помер 1937 року. Його могила знаходиться на сільському цвинтарі в Колодяжному. 

6. У родині Лесю Українку називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея, або Зеїчок, походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким письменниця дружила. 

7. У Нечимному (урочище біля села Скулин у Ковельському районі) Леся Українка була лише три дні та дві ночі в 13-річному віці. Тут вона гостювала в дядька Лева Скулинського, що мав в урочищі літню хатину, якою користувався, аби випасати худобу. Дядько Лев знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Цього часу вистачило письменниці, аби набратися вражень і згодом відтворити їх у «Лісовій пісні». Місцеві жителі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі уже й вигадані. 

8. Окрім офіційних установ, на честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya), відкритий 28 серпня 1970 року. Він знаходиться у головному поясі астероїдів, що розташований між орбітами Марса та Юпітера, і складається приблизно з 580 000 астероїдів. 

9. Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників. На території колишніх володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця. Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні». Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб. 

10. У Луцьку біля В’їзної вежі замку Любарта є дерево, яке іменують Лесиним ясеном. Воно одне з найстаріших дерев міста. Вважається, що саме під ним мала Леся написала свого першого вірша. Нині ж у місті вирішується проблема з деревом, адже воно аварійне й може впасти, зашкодивши перехожим.

 

7 відомих та невідомих фактів про Лесю


 Українку

 

1. Леся Українка вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами, добре знала латинь, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов, хоч і не вчилась в школі. ЇЇ навчала мати (Олена Пчілка) і приватні вчителі.

2. Леся дуже любила музику й мала великі здібності до гри на фортепіано. Вона не могла їх розвинути через хворобу кісток. Але мала дуже гарний слух і голос. 220 народних мелодій записано з її голосу.

3. Перебуваючи в Сан-Ремо (Італія) протягом 1902 – 1903 років, Леся Українка вела листування з Феліксом Волховським у Лондоні та Михайлом Кривинюком у Празі. Темою листування було видання нелегеальної літератури, з якої до нас дійшов переклад «Казки про царя Семена».

итячі світлині 1879 – 1880 років (маленький хлопчик  – брат Михайло)

4. В червні 1906 року Леся Українка була обрана до правління київської «Просвіти», де вона опікувалась бібліотекою. Ця її діяльність уже в листопаді 1906 року звернула на себе увагу царських жандармів, які згодом її арештували, а в подальшому закрили саму «Просвіту».

5. Практично з народження її переслідували важкі хвороби. Одна з них коксит, дуже прикра форма туберкульозу кісток, через яку вона терпіла нестерпні болі. У 1899 році, коли в Берліні їй було зроблено вдалу операцію, Леся змогла нарешті ходити відносно вільно. Згодом лікувалась в Єгипті у 1909 – 1910, 1911, 1912 – 1913 роках через іншу хворобу – важку форму туберкульозу нирок. Кліматичне лікування допомагало хоч натрохи спинити прогресуючу хворобу.

6. У стані крайнього виснаження від поганої роботи нирок Леся згасла на 43-у році життя у містечку Сурамі в Грузії. А приїхала вона в Сурамі разом зі своїм нареченим Климентом Квіткою у вересні 1903 року Кльоня, як вона його лагідно називала, страждав від сухот, вона — від туберкульозу кісток. Навіть сьогодні ці хвороби вважаються тяжкими, а тоді були невиліковними. Тож пара знала справжню ціну життю, коханню і часу.

7. На честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya), який відкрили 28 серпня 1970 року.

Топ-10 цікавих фактів з життя Івана Франка:

  1. За 40 років активного творчого життя, кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, новела, роман, повість, тощо), тобто 6000 творів.
  2. Щороку видавав 5-6 книжок, тобто – 220 окремих видань. Загалом, надрукував понад 50 томів (і це лише третина написаного);
  3. Є єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії (проте до участі в конкурсі він так і не дожив);
  4. Став першим професійним українським письменником, який заробляв на життя літературною працею;
  5. Мав колосальну пам’ять – знав 14 європейських мов, дослівно міг переказати, наприклад лекцію вчителя на заняттях в гімназії. Писав твори не лише українською, а й польською, німецькою та іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов;
  6. Здійснив переклад біблійної «Книги буття», який досі є найбільш точним перекладом цієї частини «Біблії» українською мовою. Також допомагав Грушевському з німецьким перекладом «Історії України-Русі», перекладав іншими мовами українські народні пісні.
  7. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була паралізована. Систематизувати та упорядковувати допомагав син Андрій.
  8. Віддав національно-визвольному рухові найцінніше: двоє синів Івана Франка (Петро і Тарас) вступили до складу легіону Українських січових стрільців, син Петро, до того ж, – один із засновників «Пласту»;
  9. Став першим професійним українським політиком: першим головою першої української політичної партії – «русько-української радикальної партії». Також одним із перших виступив на підтримку українського феміністичного руху – підтримав видання українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.
  10. Поет, прозаїк, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч,мовознавець. Сучасники називали його «академією в одній особі».

  11.      10 фактів про Михайла Коцюбинського

    17 вересня 1864 року в місті Вінниця народився класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський. Він вивів національну літературу на європейський рівень. Його називали українським імпресіоністом. Ми зібрали найцікавіші факти про письменника. 

    1.В 12-років юний Михайло закохався в дівчину, якій було 16-років, і щоб привернути її увагу, вирішив стати “великою людиною”, а для цього він став з особливим завзяттям читати книги. Так під величезним впливом творчості Т. Шевченка і М. Вовчка, у нього виникає бажання стати письменником.

    2. Його називали Сонцепоклонником і соняшником, адже найбільше письменник любив сонце, квіти і дітей. Він служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, а на роботу ходив з обов’язковою квіткою в бутоньєрці.

    3. Він знав дев’ять мов – три слов’янські: українська, російська, польська; три романські: французька, італійська, румунська; і три східні: татарську, турецьку та циганську.

    4. Коцюбинський заслужив почесне місце в ряді найоригінальніших українських письменників. Він урізноманітнив літературу багатогранними напрямами, в тому числі модернізмом. Саме його творчість вперше в українській літературі включила імпресіонізм, глибокий психологізм, елементи експресіонізму, неореалізм та інші.

    5. На Коцюбинського-імпресіоніста і чудового представника психологізму неабиякий вплив також надали Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Гі де Мопассан, Чехов, шведські письменники і ряд інших помітних літераторів.

    6. Проблеми сучасної йому інтелігенції Коцюбинський зміг відобразити по-новому. Він вперше заявив, що невдачі інтелігенції багато в чому пов’язані зі страхом. Страх як психологічне явище представляв для Коцюбинського особливий інтерес. Цей інтерес знайшов відображення в безсмертному творінні – казці “Хо”. Надалі психологічний аналіз у творчості Коцюбинського стає все ширше і глибше, в повній формі відображається в таких шедеврах, як: “Лялечка”, “Поєдинок”, “Цвіт яблуні”.

    Результат пошуку зображень за запитом "коцюбинський png"

    7. Коцюбинський любив словотворчість і часто використовував оригінальні мовні конструкції. Він привніс чимало власних новаторських елементів в стилістику і манеру подачі матеріалу.

    8. За зв’язок із національно-визвольним рухом в 1882 році Коцюбинський був заарештований, а після звільнення поліція встановила за ним таємне спостереження. При цьому його квартиру кілька разів обшукували.

    9. Коцюбинський багато подорожував. Часто бував в Італії на острові Капрі.

    10. Поховали великого письменника України на Болдиній горі в Чернігові. У 1970 році на кіностудії ім. Довженка знято художній біографічний фільм “Сім’я Коцюбинських”.

  12.                                Володимир     Винниченко

  • літературна спадщина письменника налічує більше ста оповідань, чотирнадцять романів, двадцять три п'єси;
  • перше оповідання, яке вийшло друком – «Сила і краса», видана журналом «Киевская старина» в 1902 році;
  • вистави за його творами мали неабиякий успіх у театрах Берліна, Праги, Рима тощо;
  • Володимир Винниченко — ще й талановитий художник. Його 74 оригінальні малярські роботи та 4 альбоми з малюнками аквареллю, нещодавно повернулися в Україну;
  • любив гратися у ризиковані ігри. Одного разу на спір перепливав широченний ставок і ледве не втопився. Іншого разу впав із коня;
  • в роки Другої світової війни Гітлер пропонував Винниченкові очолити маріонетковий уряд на окупованій території Україні, але той відмовився. За це його посадили в концентраційний табір, але через два тижні відпустили.
                           Іван     Котляревський

 Віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві.

      За це одержав від царя чин майора. Цар Олександр І приїхав до Полтави 1818 року та запитав, чи не нагородити за громадські заслуги відставного капітана Котляревського гідним цивільним чиновницьким титулом. Полтавські чиновники відказали що він смертельно образиться і краще дати йому чин майора. Із армії у відставку Котляревський пішов “с правом ношения мундира”. Це давало меншу зарплату, ніж у звичайного цивільного чиновника. Але він не хотів розлучатися з мундиром.

 “Енеїда” Котляревського була в бібліотеці Наполеона.

       Великий князь Микола Павлович — майбутній цар Микола І — попросив собі аж два примірники. А радянські дослідники підкреслювали, що “Енеїда” Котляревського була у Леніновій бібліотеці. “Енеїду” Котляревського російською перекладали тричі.

 Краєзнавцям вдалося дізнатися, що в Івана Котляревського була таємна покровителька.

На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним з його членів і співавтором програмних документів був Котляревський. Після повстання декабристів у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули. Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».

Науковці перебрали всіх мешканок округи і вирахували найбільш підходящу кандидатуру: Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, вони 17 років прожили в Полтаві та тісно спілкувалися з Котляревським. Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат – три томи по 500 сторінок французького чтива він перекладав 15 років.

 Прямих нащадків Котляревський не залишив.

     Перед смертю відпустив на волю кріпаків — шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові.

Григорій Сковорода


Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)

                       Шановні колеги, учні,  батьки!       Щиро вітаю Вас з початком нового навчального року!         Зичу добра та миру, н...

  • (без назви)
                                                                                                                До уваги випускників! Мотиваційн...
  • (без назви)
                           Шановні колеги, учні,  батьки!       Щиро вітаю Вас з початком нового навчального року!         Зичу добра та миру, н...
  • (без назви)
                                                   Спілкуємось    правильно ! 💙💛